Архітектурні споруди Вінниці

2019-2020 н.р.

ВІННИЧЧИНА – УНІКАЛЬНИЙ КРАЙ

І.  …Величезна територія в центрі Європи. Її часто називали по-різному. А ось уже п’ять століть за нею закріпилася назва Україна, серцем якої є Вінниччина. Це багатющий і одночасно маловідомий для пересічного громадянина край, де, попри всі суспільні зміни, мирно вживаються залишки патріархальних традицій та сучасний прогрес.

Це земля сивих легенд і мелодійних пісень, земля споконвічних хліборобів – спадкоємців традицій працьовитих трипільців, войовничих скіфів і мужніх сарматів, мудрих слов’ян та поборників справедливості – козаків. Благословенний Богом вінницький край заворожує спокійною красою краєвидів, щедрим убранством родючої землі, джерельними водами, смарагдовими лісами, розлогими нивами. З Літина до Немирова подорожуючих супроводжують вікові липи, посаджені ще за часів Катерини

ІІ. Деякі вчені стверджують, що перші переселення народів, які несли елементарні знання землеробства, розпочалися саме з Поділля.

Наче невеликі острівки минувшини – стародавні кургани та городища, палаци, церкви, костели, залишки колишніх оборонних споруд, пам’ятники видатним землякам, які звеличили цей край, місця славних перемог відважних синів українського народу, що дійшли до нас крізь віки аби дивувати і захоплювати нащадків своєю величчю, красою та неповторністю витворів як самої природи, так і людського генію.

У центральній частині Поділля збереглися прадавні ліси, серед яких – Чорний ліс, що в давнину тягнувся від Дніпра до Франції.

Територія Вінницької області досить різноманітна. На північному рубежі є ознаки полісся, потім воно плавно переходить у лісостеп, а поблизу Вінниці, у так званому «золотому трикутнику», вміст гумусу сягає п’яти відсотків. Південна частина області переходить у степ, який тягнеться аж до Чорного моря. Клімат краю помірний. Але за останні тридцять років він почав помітно змінюватися. Найбільшу річку Південний Буг, яка протікає через область, наші предки нарекли Богом.

Однією із ознак прадавнього поселення на території області є археологічні розкопки часів палеоліту, неоліту, трипільської культури, доби міді та бронзи, скіфських часів, зарубинецької та черняхівської культур. Віднайдено поселення древніх руських городищ. На Поділлі виявлено і доведено факт, що вже п’ять століть до нашої ери люди, які населяли цю територію, споруджували двоповерхові будинки, планували забудову, спільно господарювали, торгували зерном з Візантією.

Коли в центральну частину Європи посунули орди монголів, то вони, практично, не зачепили подільської житниці, пройшовши північними рубежами.

Згодом мирне і працелюбне населення Поділля перейшло під опіку галицько-волинських князів, з якими вело перманентну боротьбу, опираючись центральній владі. Проте подоляни досить приязно зустріли литовських князів, які не нав’язували своєї волі ні у вірі, ні в суспільно-політичному устрої. Згодом і самі литовці перейняли культурне надбання підкорених і розчинилися в місцевому населенні, залишивши по собі окремі вкраплення у прізвищах та назвах топонімів.

Якраз у цей період активно зводяться міста-фортеці, серед яких – Вінниця. В історичних документах це місто вперше згадується у 1363 році, коли литовський князь Ольгерд, захопивши територію Поділля, подарував його братам Коріатовичам.

Після розпаду Золотої орди та занепаду Литовського князівства на подільський край починають набігати племена, які поселилися в північному Причорномор’ї та Криму. Це сприяло виникненню на тодішній Брацлавщині самооборони – прообразу подільського козацтва. Вінниця однією з перших отримала Магдебурзьке право.

Польська експансія Поділля відбилася на настроях населення, яке одночасно було змушене протистояти ординцям та панству. Не дивно, що на ці землі, де панував дух свободи, прийшов славний сотник Северин Наливайко і підняв на збройний виступ селянство та міщанство. Подоляни брали участь у всіх козацьких війнах, а в окремий період, у часи Богдана Хмельницького, під проводом брацлавського полковника Данила Нечая воювало понад сорок тисяч озброєного селянства. Вінниччина пам’ятає чимало героїв, однак такою фантастично потужною постаттю як Кальницький (Вінницький) полковник Іван Богун, мало хто може похвалитися. Неперевершений тактик і стратег, засновник армійської розвідки на сучасний лад, унікальний майстер оборони та несподіваного удару мінімальними силами, учасник усіх баталій з 1648 року і до своєї смерті, Богун уславився незалежною позицією.

На Поділлі зажив слави селянський ватажок Максим Кривоніс, а його перемога над військом Яреми Вишневецького, поблизу села Махнівки   – одна із сторінок мужності національної боротьби проти поневолювачів. На території Вінниччини, поблизу урочища Батіг, відбулася ще одна битва, яку порівнюють із перемогою Ганнібала. Це був початок занепаду доти найпотужнішої європейської армії – польського війська. У ті роки увінчали себе славою та нескореністю козаки Буші.

Затяжна війна примусила значну частину селян покинути рідні місця й податися на Слобожанщину. Однак, ті, хто залишився, продовжували боротьбу. Одне повстання змінювалось іншим. Народжувалися нові герої (Василь Дрозденко, Семен Палій, Андрій Абазин, сотник Верлан). Але сили були нерівними. Навіть повстанці Максима Залізника та Івана Гонти вже не могли відродити колишнього піднесення національно-визвольної боротьби.

У XVI-XVII століттях Російська імперія остаточно закріпачує селян і колишніх козаків Поділля та передає ці землі у власність окремим польським родам і дворянству. Аби не допустити повстання, на цій території царизм тримав великі військові формування. У Тульчині збиралися декабристи, бував поет Олександр Пушкін. У різні роки край відвідували або проживали художник Тропінін, письменники Котляревський, Словацький, Стороженко. У цьому краї народилися Степан Руданський та Анатолій Свидницький. На Поділлі розпочала свою літературну діяльність Марко-Вовчок, а згодом, після Кримської війни, у рідні Ометинці повернувся прославлений герой Петро Кішка. У приміському селі Вишня оселився і прожив двадцять п’ять років всесвітньо відомий хірург Микола Пирогов. Він своїм коштом збудував школу і до останнього дня свого життя лікував мешканців навколишніх сіл. По його смерті вдячні учні забальзамували тіло великого хірурга. За незалежності України садиба Пирогова отримала статус національного музею.

У ХІХ столітті розпочинається масове будівництво маєтків, чимало з яких збереглися й донині. Одночасно розвивалась мануфактура, будувались заводи та фабрики. Особливо стрімко подільський край розвивався з прокладанням залізниці, що з’єднала його з Києвом та портовим містом Одесою, а згодом – Львовом.

Дев’ятнадцяте століття започаткувало славу Поділля як одного з найбільших регіонів у Російській імперії, який вирощував цукрові буряки, виробляв цукор. Для Вінниччини ця галузь залишається пріоритетною і нині.

Як обласний центр, Вінниця відома тим, що на початку ХХ століття в місті було започатковано трамвайне перевезення, діяли електростанція, водогін та водовідведення, стрімкими темпами велося будівництво. Чимало тогочасних споруд збереглися й донині. Вони вражають своєю неповторною архітектурою. Це заслуга міського голови Оводова та зодчого Артинова. Центральна частина міста пронизана мережею підземних ходів, але це історичне минуле ще ніхто не вивчив.

Перша світова війна порушила патріархальний спокій і поступальний розвиток. Вінниця та Жмеринка стали одними з ключових міст України для ворогуючих сторін. Національна влада не вистояла у цьому протистоянні і відійшла, як виявилося, на багато десятиліть. Масова колективізація, голодомор та Велика Вітчизняна війна назавжди записали в історію Вінниччини трагічні сторінки. Страшно визнавати, але в довоєнні роки радянська влада знищила більше вінничан, ніж їх загинуло на фронтах Другої світової війни та примусово було вивезено на каторгу в Німеччину. Окремі села вимирали і зникали з лиця Землі. У цей період з ворогом, на тимчасово окупованій території, воювали прихильники як комуністичної, так і національної ідей. Уродженці Вінниччини Василь Порик і Микола Буянов стали національними героями Франції та Італії, а танкіст Іван Бойко та генерал Іван Черняхівський – двічі Героями Радянського Союзу.

Повоєнний період характеризувався в першу чергу як відбудовчий для сільського господарства. Саме на цю галузь влада робила ставку, розвиваючи переробні підприємства. Лише через двадцять років у Вінниці почали зводити сучасні, як на той час, заводи, що орієнтувалися на військовий комплекс. Однак з відмовою від гонки озброєнь наприкінці двадцятого – на початку двадцять першого століть вони швидко занепали і зникли. У 60-ті роки минулого століття у древньому містечку Ладижин збудували потужну теплову електростанцію... 

На початку минулого століття Вінниця приваблювала театральні групи. Тут був збудований один з найкращих в Україні театрів. Нині він носить ім’я видатного діяча сцени Миколи Садовського. У подільському місті народився і діяв упродовж трьох років знаний нині у світі київський театр імені Івана Франка. В ньому працювали Амвросій Бучма, Гнат Юра, Мар’ян Крушельницький та ряд інших уславлених акторів. З медичних закладів славу місту принесли лікарні імені Миколи Пирогова, заснована талановитим хірургом Малиновським, та психіатрична, яка носить ім’я академіка Ющенка.

На Вінниччині є чимало музеїв... 
2018-2019 рр.
                                            ЕТНОФЕСТИВАЛЬ  У ПЕРШІЙ

                                                 НАВЧАЄМОСЬ  У  ГОНЧАРІВ

                              ЯК УЧИТЕЛІ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ ВІДВІДАЛИ

                             ГОСТИНИ ЗІ СВІТЛАНОЮ МЕЛОБЕНСЬКОЮ

                         ЦІКАВИНКИ ПРО КАРТИНИ Т.Г.ШЕВЧЕНКА

                                     ПЕРЕДАЄМО ТАРІЛКУ ІНШІЙ ШКОЛІ

                                                    ФОТОГРАФІЇ   НА  ЗГАДКУ
  
                                      УЧНІ   9-Б КЛАСУ  БІЛЯ  Т.Г. ШЕВЧЕНКА

                                 УЧНІ  9-Б КЛАСУ  В  ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ




2017-2018 нр.     
У ЖОВТНІ УЧНІ 8-Б КЛАСУ БУЛИ У ВІННИЦЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ МУЗЕЇ
(ФОТОЗВІТ)
          
                                          МИСТЕЦЬКІ  ЦІКАВИНКИ (2017-2018 н.р.)              
                                       Архітектура Вінниці

Забудова історичного центру Вінниці характеризується рядом цікавих тенденцій і особливостей.
Єрусалимка - квартал місцевої єврейської бідноти є взірцем «єврейсь-кого містечкового бароко», притаманного для Східного Поділля, що почало формуватися від кінця XVIII століття століття. Наприкінці ХІХ - початку ХХ століття у Вінниці, як і повсюдно в тодішній Україні пануючим є еклектизм, крім того характерною особливістю архітектурного обличчя історичного центру Вінниці стало використання у міській житловій і громадській архітектурі в 1910-30рр. загальноєвропейських модних  архітектурних  стилів, у  першу чергу,  стилю  модерн (готель  «Савой», будинки на вулицях  Козицького, Пушкіна), а  також - конструктивізму (кінотеатр на Соборній, 35, зараз ім. Коцюбинського М.М., арх. Р. М. Риков, на жаль у 1950-ті перебудований).
За СРСР у місті дещо перероблено в 1950-60-і рр. (у тому числі у т.зв. сталінському бароко), а також збудовано чимало громадських будівель (залізничний вокзал, музично-драматичний театр, палац піонерів, поштамп, спортивний комплекс) та житлових комплексів (Вишенька).
За Незалежності (від кінця 1990-х рр.) у місті будуються культові споруди, торгівельні комплекси, нові житлові будинки тощо

Пам'ятки історії: 28 (43)

• Домініканський монастир, 1624 - дерев'яний, входив до складу оборонного комплексу Мури (комплекс укріплень XVII ст.). В 1760 році перебудований в цегляний костьол. Монастир закрито в 1831 році. Збереглися: костьол, печери і оборонна вежа. До 1991 року використовувався як зал органної музики. Нині - Свято-Преображенський собор на центральній вулиці міста.
• Костьол, 1760 - цегляний, прямокутний. Фасад в стилі бароко. Збереглися фрагменти настінного живопису XVIII ст.
• Єзуїтський монастир, 1610-17 - входив до складу оборонного комплексу Мури. На його території: костьол, колегіум, келії. Нині -краєзнавчий музей і обласний архів.
• Миколаївська церква, 1746 (дзвіниця, XIX ст.) - дерев'яна, трьохглава. Під час реставрації 1970 року відновлені форма та основні конструкції, аркада-галерея. Споруда - один із кращих зразків народної дерев'яної архітектури. Поряд - відреставрована дзвіниця. Тепер - філіал краєзнавчого музею.
• Садиба в П'ятничанах, XVIII ст. - до комплексу входять споруди XVIII ст.: палац, флігель, павільйон. Розміщені в парку серед численних порід хвойних та листяних дерев.

Монументальне мистецтво

У Вінниці значне число пам'ятників. Особливо багато їх, зокрема доволі велика (10 погрудь) «Алея бюстів видатних земляків», у Центральному міському парку.
До яскравих пам'ятників радянської доби належать: Меморіальний комплекс Слави (1958), пам'ятник М. І. Пирогову (1971); до прикметних монументів часів незалежності (після 1991 року) - пам'ятник Василю Стусу (2002) і пам'ятний знак «Пісня» (2005).
Спробу влаштування своєрідної «Алеї зірок», викарбуваних на бруківці на вулиці Козицького, просто навпроти будівлі мерії, де зірки оплачувалися комерційними фірмами або й окремими заможними громадянами, що було здійснено в 2-й половині 2000-х років, було визнано недієздатною, тож донині не залишилось жодної «зірки».
    На території Вінниці перебувають під охороною держави також 13 пам'яток археології.

АРХІТЕКТУРА ВІННИЦІ НА ЗЛАМІ ХІХ – ХХ СТОРІЧ

Продовження циклу статей "Архітектурні пам’ятки Вінниччини"

Розвитку Вінниці кінця ХІХ століття значною мірою сприяло будівництво у 1870 р. поблизу міста залізниці Київ – Балта – Одеса. З’явилися фабрики та заводи, у місті почали зводити кам’яні будівлі. Зростали нові, правильно розплановані квартали на Лівобережжі у так званому Заваллі (за валами), або Замості, Забужжі – між річкою і залізницею. Напередодні найбільшого вінницького будівельного «буму», що спостерігався у 1911 – 1912 рр., вже 1910 року в мiстi було 5426 будiвель, з них мурованих – 2370. Населення Вiнницi протягом останньої чверті ХIХ ст. збiльшилось утричi й нараховувало 1910 року понад 30 тисяч чоловік.

Будинок О.О.Брусилова (поч.XX ст.) вул.Архітектора Артинова,5

Колоритні назви вулиць старої Вінниці повторювали традиційний для всіх міст Російської імперії «джентельменський» набір: Дворянська, Монастирська, Купецька, Торгова, Садова, Поліційна тощо. В одному з особняків затишної вулиці, яка колись мала гучну назву Велика Бульварна (згодом – «9 Січня», а зараз - вул. Архітектора Артинова), у будинку №5, рік до початку Першої світової війни мешкав видатний воєначальник, командир 8-ї армії генерал О.О. Брусилов. Цікавим «портретом з натури» є його опис міста (подаємо мовою оригіналу – В.М.): «Винница – очень хорошенький, уютный городок, живописно расположенный на холмистых берегах красивой реки Южный Буг, – удивительное сочетание культуры и захолустья одновременно. Рядом с целыми старосветскими усадьбами в садах и огородах посреди города – театр, который смело можно перенести в любую столицу, шестиэтажная гостиница с лифтом, электричеством, трамваи, водопровод, прекрасные парные извозчики. И тут же боковые улочки и переулки, заросшие травой, и мирно разгуливающие поросята, куры и цыплята».

Особняк (кін. ХІХ - поч. ХХ ст.), вул.Архітектора Артинова, 21

На розвиток Вінниці та формування архітектурного обличчя міста кінця ХІХ – початку ХХ століть суттєво вплинула плідна діяльність міського голови М.В. Оводова (1899 – 1917 рр.) та міського архітектора Г.Г. Артинова (1900 – 1919 рр.). У липні 1900 р. Оводов запросив на посаду міського архітектора, спочатку в якості експерта за сумісництвом (до головування Оводова посади архітектора в міській управі і не було), молодого активного службовця, цивільного інженера Григорія Григоровича Артинова. Відтоді долі Оводова - міського голови до 1917 року та Артинова - міського архітектора до 1919 року, – стали назавжди пов’язані одна з одною. А для вінничан вони назавжди залишилися символами вінницького Срібного відродження.

Житловий будинок (кін.ХХ ст.), вул.Архітектора Артинова, 37

Майбутній міський архітектор Вінниці народився у 1860 році в Ніжині на Чернігівщині в сім’ї дворянина, грека за походженням. У 1889 р. Г. Артинов закінчив Петербурзький Інститут цивіль-них інженерів, отримав відповідне звання і чин Х класу, у 90-і роки працював на Волині. За його проектами у Луцьку було споруджено Пантелеймонівську церкву на Рованцях (1898 – 1900 рр.). Відомо, що старший на 7 років брат Григорія – Михайло також обрав спеціальність цивільного інженера і досить плідно практикував у Києві, приблизно в той самий час, коли Григорій повернувся в Україну та розпочав службу міським архітектором у Вінниці.

Жіноча гімназія (1890, 1930, 1947-1949 рр.), вул.Соборна, 94

Дiяльнiсть Г.Г. Артинова (1860 – 1919), що розпочалася з проектування та будiвництва Вiнницької жiночої гiмназiї (1900), визначила формування Вiнницi засобами архiтектури модерну. За проектами та пiд керiвництвом Артинова, серед іншого, було зведено:

 народний дiм на Замостi (1902, не зберiгся);

 залiзнi мости через острів Кемпу (iснували до Великої Вiтчизняної вiйни та будiвництва нового центрального мосту в 50-х рр.);

 мiську бiблiотеку iмені Гоголя (1907 р., нинi обласна наукова бiблiотека iмені Тiмiрязєва, пiсля розширення та реконструкцiї);

 Св.-Вознесенську церкву (не збереглась);

 кам’янi сходи до парому (1908, нинi сходи в парку «Кумбари»);

 мiський театр (1910, нинi обласний академічний музично-драматичний театр, пiсля розширення та реконструкцiї);

 першу електричну станцiю та першу електромережу, першi лiнiї водогону, церкву Воскресiння Христова на православному кладовищi, учительську семiнарiю iз зразковою школою, будинком директора та церквою;

 готель «Савой» (1912 р.);

 водонапірну башту (1912 р.) та ін.

Готель "Савой" (1912 р.), вул. Козацького, 36

Ще здалеку привертає увагу своїм елегантним зовнішнім виглядом будівля ніжно-блакитного кольору. Зведений за проектом Артинова, готель «Савой» і сьогодні є справжньою окрасою міста.

Його відкриття відбулося під час святкування 1913 року 300-річчя дому Романових, що супроводжувалося великими урочистостями і у Вінниці.

Еклектична за своїм архітектурним вирішенням споруда відрізняється ретельно пропрацьованими дрібними деталями – все покликано підкреслити розкіш готелю.

Водонапірна башта (1912 р.), вул.Грушевського, 11

На найвищому місці правобережної частини міста, трохи вище по вулиці Козицького, що забудована респектабельними прибутковими будинками, підноситься своєрідний архітектурний символ старовинної Вінниці – величезна водонапірна башта з червоної цегли. Зведена у 1912 році у так званому «цегляному» стилі споруда башти з годинником і пожежним постом – німий свідок епохи, що промайнула. Тривалий час башта була найвищою спорудою міста. З її верхнього майданчика відкриваються дивовижні краєвиди на центральну частину Вінниці. Упродовж свого багатого на події життя, башта змінила декілька функцій, певний час тут навіть були квартири, а зараз функціонує відділення обласного краєзнавчого музею, розташовано експозицію музею пам’яті воїнів, загиблих в Афганістані. Проте, і ця функція також потребує корегування.

Будинок графа Д.Ф. Гейдена (дворянська опіка) (1912 р.), вул. Л.Толстого,2

Із складеної Артиновим діаграми (знайденої на початку ХХІ століття в приватній збірці істориком А.К. Лисим) випливає, що піком обсягів муніципального будівництва став рік 1911. Були споруджені будівлі мiської Думи («Бiла Зала», нинi адмiністративний будинок торгово-промислової палати), мiської управи та окружного суду (спiльно з академіком архiтектури В.А. Пруссаковим), сiрковий і миловарний заводи, бойня, будинок товариства споживачiв з магазином (нинi адмiнбудинок з магазином). 1912 року постали: вже згадувані водонапiрна башта (нинi вiддiлення обл. краєзнавчого музею), готель «Савой», перша лiнiя мiського трамваю, суперфосфатний завод; 1913 – розпланування мiського саду та спорудження в ньому лiтнього кiнотеатру (нинi на цьому мiсцi старий Лiтнiй театр 40-х рр.); 1915 – Учительський iнститут (добудова).

Музично-драматичний театр ім. М.К.Садовського (1910, 1948 рр.), вул.Театральна, 13

Навіть зараз вражає розмаїття творчої спадщини та багатогранність творчої палітри зодчого. За проектами Г.Г. Артинова будувалися також численнi особняки, прибутковi будинки з магазинами, фотосалони, кiнотеатри, адмiністративні будiвлi, сакральнi споруди рiзних релiгiйних конфесiй. Низка об’єктiв нинi охороняється як пам’ятки архiтектури та мiстобудування мiсцевого значення. Пiд керiвництвом Артинова були створенi бульвар на Олександрiвськiй площi (нинi, пiсля реконструкцiї, сквер iм. Козицького та Меморiал Слави), бульвар Оводова на Поштовiй вулицi – Миколаївському проспектi, бульвар на Великiй Олександрiвськiй вулицi, нинi проспект Коцюбинського (цi бульвари не збереглись). Були розпланованi та забудованi особняками Слов’янка, Садки, Замостя. У Садках, на Старому мiстi та Замостi, розмiщенi початковi училища, а для чоловiчої гiмназiї реконструйовано службовi примiщення в колишнiх єзуїтських Мурах.

Будинок бібліотеки Тімірязєва (1907, 1936-1950 рр.), вул.Соборна, 73

Артинов визначив і сприяв багатьом найновішим містобудівним заходам у місті – від проектування нових вулиць, ліній освітлення та громадського транспорту до залучення експериментальних будівельних матеріалів і обладнання. З 1900 по 1919 рік він запроектував понад сто об’єктів, більшість з яких і сьогодні активно експлуатується та поповнює зводи культурної спадщини України. Всі прибуткові будинки, багато особняків та будівлі муніципальних установ виконувались у витончених формах раннього та зрілого модерну.

У 2000 році минуло 140 років від дня народження цієї талановитої особистості, творча діяльність якої, на жаль, вивчена ще недостатньо.

Будівля міської думи (1911), вул.Соборна, 67

Тому не випадково у міському управлінні містобудування та архітектури виникла ідея дослідити архітектурну спадщину та віддати шану пам’яті першого головного архітектора Вінниці Г. Артинова. Сучасними архітекторами Л. Денисовою, О. Коротких і С. Царенком було розпочато систематизацію матеріалів про діяльність зодчого. Вінницька міська рада ухвалила рішення про перейменування однієї з центральних вулиць міста, у створенні забудови якої архітектор брав безпосередню участь, на вулицю Архітектора Артинова.

У самому центрі міста, поблизу перетину вулиць Соборної та Архітектора Артинова вирізняється світла триповерхова будівля колишньої міської Думи (1911 р.) у «новогрецькому» стилі. Масивні канельовані напівколони доричного ордеру, що несуть своєрідно трактований фронтон, великий рисунок «грецького» парапету поєднуються з високими прямокутниками вікон нової архітектури, над якими вміщено міські герби: «золота уда» та «два меча натурального вигляду», які, проте, мають вигляд шаблі. Через кольорове вирішення інтер’єрів вся будівля раніше називалась «білим залом».

Будівля реального училища (1891), вул.Соборна,87

Заслуговує на увагу і будівля Реального училища, споруджена у 1889 – 1890 рр. на кошти купця Ц. Вайнштейна на головній Поштовій вулиці.

Добудова та завершення 1897 року здійснювалися під наглядом архітектора А. Крауса (Краузе) і, як вважається, відбулися не без впливу головного архітектора Київського навчального округу М. Чекмарьова та його помічника першої половини 90-х років подолянина В. Городецького, пізніше – славетного майстра доби архітектурного модерну.

З Реальним училищем пов’язана важлива подія в житті вінничанина, майбутнього великого українського письменника Михайла Михайловича Коцюбинського, який саме тут у 1891 р. склав іспит на звання Народного учителя.

Житловий будинок (поч. ХХ ст.) вул.Соборна, 38

Після набуття Вінницею статусу обласного центру, місто отримало новий стимул для розвитку. У 1930-х роках було зведено декілька прикметних для свого часу громадських будівель. Серед них варто назвати будівлю обласних організацій, оформлену приставною колонадою, яка хоча і не несе ніякого навантаження, проте велично декорує заокруглений кут між двома ризалітами (архітектори І. Рабін і Л. Черленіовський, консультант П. Альошин, 1935 р.). У повоєнний період було розроблено новий генеральний план міста, небувалого розмаху досягло житлове будівництво – великими масивами – на Лівобережжі і у «Вишеньці».

Мальовничий колорит і самобутність архітектурного обличчя історичної Вінниці чи не найбільше «прочитується» саме в її старовинних особняках. Як правило, це затишні, з тактовним декоруванням фасадів одно- та двоповерхові будівлі, що напрочуд співмасштабні людині.

Житловий будинок, вул.Козицького, 41

Пiсля подiй першої росiйської революцiї та посилення нацiональних рухів у Вінниці стає популярною українська тематика. Засоби українського модерну – «галицького» або «народного стилю» простежуються в деяких роботах Г.Г. Артинова, зокрема, в архiтектурi особняка подружжя Камiнських на Замостi (не зберiгся). Помiтним вінницьким витвором того часу є особняк-клiнiка лiкаря М.А. Стаховського, запроектований пiонером українського модерного стилю В.Г. Кричевським 1914 року (тепер будiвля полiклiнiки МВС по вул.Верещагiна, спотворена перебудовами ХХ ст.).

Особняк капітана Четкова (поч.XX ст.), вул.Пушкіна, 38

У кращих традиціях віденської сецесії зведено особняк по вулиці Пушкіна, 38 (нині у ньому розташовано Управління містобудування і архітектури Вінницької міської ради). Власник особняка – капітан Четков, який викладав у Вінницькому реальному училищі фізкультуру. За даними відомого дослідника Поділля Дмитра Малакова, цей будинок для капітана Четкова спроектував інженер Василь Павлович Листовничий, відомий тим, що був власником будинку на Андріївському узвозі у Києві, де мешкали Булгакови. І це саме його в іронічному вигляді вивів у творі «Біла гвардія» Михайло Булгаков під ім’ям домовласника Василіса.

На жаль, варто зазначити, що сучасний стан багатьох об’єктів історико-архітектурної спадщини Вінниці залишає бажати кращого. Будемо сподіватися, що дана публікація сприятиме підтримці державою хоча б тих із них, які ще збереглися.

2015-2016 р.

   

МОВЧАЗНИЙ  СВІДОК  СТОЛІТТЯ:

 ВЕЖА  В  ЦЕНТРІ  ВІННИЦІ

    Вежі бувають різними. Цікава і дивна вежа стоїть у м. Піза. Вона  відома  тим, що знаходиться  під  нахилом. Свого часу вчені – інженери  й  архітектори  намагалися  «поставити»  її  рівно,  але «примхлива» вежа  обрала собі  зручну  позицію. Можливо, і  каміння  розуміє причини своєї  популярності.  У 1889 році на Міжнародній виставці досягнень народного господарства французький  інженер  Ейфель  представив  своє  дитя – відому вежу з металоконструкцій, що зараз носить його імۥя.

   Найвидатніші вежі могли б скласти нескінченний перелік. Багато архітекторів увіковічили свої  імена в камені й металі.

    Вінниччина теж має змогу пишатися своєю, не всесвітньо   відомою, проте рідною  вежею, яку, беззаперечно, можна  назвати окрасою міста. Кажуть,  свого часу  у  Стародавньому Римі спеціально обирали перехрестя шляхів для забудов.

        Адже ще  за часів  язичництва саме  значення  «перехрестя», 

 «хрест» означало гармонійне єднання усіх стихій.

      Вінницьку башту теж  збудовано  у  такому місці, на найвищій точці правобережної частини  міста. З 1922 року – рік  забудови – за першочерговим призначенням башта виконувала функцію пожежної   і  мала  власний  оглядовий  майданчик  на  верхівці.   У 1910 році  її перепрофілювали на водонапірну. Прикрим  виявляється  той  факт, що  імۥя автора проекту досі невідоме, хоча деякі історики Вінниччини називають відоме прізвище архітектора Артинова. Можливо, тому, що він  у той час обіймав посаду головного архітектора міста. Свого  часу  у  вежі  навіть були  квартири, у яких мешкали звичайні городяни.

  Треба віддати належне міській владі, яка занесла цю архітектурну памۥятку до реєстру міської символіки.

     Понад  сто  років  мовчазно  споглядає вежа  на  зміни  епох  і соціальних формацій Вінниці. Цікаво, на  скільки  ще  століть переживе нас ця споруда. Якби каміння вміло говорити…